Мольфар

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Мольфар – це карпатський чарівник, людина, котра має зв’язок зі світом природи, а то й зі світом потойбічним. Про надприродні здібності Михайла Нечая на повен голос заговорили в усій Україні ще у 1989 році, коли він відвертав негоду від усього відкритого простору в час проведення на Буковині Першого фестивалю-конкурсу української пісні «Червона рута». А через два десятиліття мольфар Нечай пророкував у недалекому майбутньому смерть четвертого президента України. Чи йшлося про фізичну, чи політичну смерть? – тепер можна лише здогадуватися. Але вже наступного 2011 року – самого мольфара не стало. Його холоднокровно зарізав вбивця-відвідувач. Люди подейкують, що в цей спосіб усім дали до розуміння: пророцтва – це справа небезпечна…

Гуцула-мольфара Михайла Нечая тепер називають останнім. А про першого із мольфарів Україна й увесь світ дізналися у 1911 році від Михайла Коцюбинського зі сповнених неповторної поетики «Тіней забутих предків». Трохи більше як через півстоліття «Тіні…» під музику Скорика оживив на кіноекрані Сергій Параджанов.

Для кожної нації дуже важливою є пам’ять минулого. Для утвердження національної свідомості необхідно не лише щоб тіні предків не були забуті, але й щоб їх лики, справи і життєві колізії не відійшли у небуття. Досить лише згадати декілька тисячне теракотове військо першого китайського імператора Цинь Ши-Хуанди (†210 р. до н.е.). Для історії й нащадків у випаленій глині збереглися не тільки індивідуальні риси, але й вираз обличчя кожного із воїнів. Цей народ ще до нашої ери мав і етико-філософську школу Конфуція, і могутніх управителів, і потужні оборонні стіни, що навіть із космосу видно, а ще – цілком персоніфіковану армію, яка зусиллями археологів у 1974 році ожила.

Світлинною сагою української нації й порятунком народу від безликості є 18-томний мистецький альбом «Україна й українці» видатного колекціонера і скульптора Івана Гончара, який зібрав майже 6 тисяч історико-етнографічних знімків наших предків. Символічно прочитується кореляція між закладеною у прізвищі професією і схильністю особи до мистецької фіксації образів. Інший Гончар – Олесь – це робив у прозі. Саме в його «Соборі» вперше прозвучав заклик до духовного очищення й соборностi української нації. А ще – осуд нацiонального безпам’ятства.

«Собор» з’явився у 1967 році. Він був заборонений, його діставали, ним зачитувалися. А вже у наступному 1968 році на цьому ґрунті проросли Іваничукові «Мальви», які й тепер залишаються улюбленим твором не лише їх автора. Та й історія Кримських яничарів сьогодні читається як ніколи доречно. Правда, творець понад ста прозових творів Роман Іваничук декларує, що найдостойнішим із його двадцяти історичних романів є «Манускрипт із вулиці Руської». Серед усіх романів романіста Романа Іваничука «Манускрипт» і справді користується неабиякою популярністю. Адже далеко не кожен зі знаних письменників може похвалитися, що подібно до Артура Конан-Дойля, Жуля Верна, Алєксандра Дюма чи Редьярда Кіплінґа славою його книги користуються заклади громадського харчування. А ресторан «Манускрипт…» на вулиці Руській у Львові існує!

Історичними пам’ятками українського народу стали й інші книги Іваничука: роман «Черлене вино» (1977) про оборону Олеського замку в ході воєн Свидригайла у 15 ст.; події доби гетьмана Мазепи й руйнація Батурина оживають в «Орді» (1992); роман «Вогненні стовпи» (2006) розкриває перед читачем історію УПА; а про історію Коломийщини і власного життя Іваничук розповів у романі 2012 року «Торговиця». А ось і цілком живі портрети рідних і близьких друзів романіста (ніби із антикварної колекції!) у «Люльці з червоного дерева» (2009).

Разом зі своїм колегою-письменником, промоутером і видавцем Василем Ґабором письменник Роман Іваничук вже не вперше побував на засіданні Нашого РК «Леополіс». Їх дует справляє враження давно діючого і добре відреґульованого механізму. Як і минулі рази увесь стіл був заставлений книгами. Василь Ґабор невпинно розхвалював кожну із книжок, до якої той чи інший Леополієць виявляв інтерес. Іваничук – як справжній метр українського письменства – без усякого апломбу ділився спогадами і давав власну оцінку актуальній історичній обстановці в Україні. Він знає собі ціну, але завдяки широкому і різнохарактерному життєвому досвіду знає ціну й урядовим визнанням і нагородам. У свої майже 85 років йому не бракує жодної з українських нагород, бо й Героя України і Шевченківського лауреата має вже давно.

На засідання РК «Львів-Леополіс» письменник Роман Іваничук, для якого громадське служіння ніколи не було роботою, а швидше життєвою необхідністю, завітав не так з приводу отримання відзнаки Paul Harris Fellow, як із бажання поділитися новиною: несподівано швидко (навіть для нього, Іваничука!) вдалося видати новий роман «Мандрівки до Аберфайлю». Цією радістю Наш PHF жив серед нас протягом двох годин минулої середи 26 березня 2014 року. Автор пояснював нам, що «Аберфайль» – це копальня у Шотландії, де існують чари та духи, де з людьми трапляються несусвітні пригоди, а щоб зрозуміти їх суть, потрібно проникнути далеко вглиб копальні. Дослідженням глибин людської психології Іваничук об’єднує історію братовбивства між синами Володимира Великого над річкою Опір біля Славська та проблеми безхатченків і спілкуванням з ними.

Книга написана у невластивій для Іваничука формі. Поруч із думками про суспільно-політичне становище в країні є й інтимні нотки. “У мене був учитель, який казав: щоб бути цікавим для читачів – треба кожного разу писати по різному. Хоч як важко розлучатися зі свої улюбленим стилем, мушу щоразу змінюватися. Назва цієї книги не випадкова. Про підземелля Аберфайля писав у своєму трохи наївному романі «Чорна Індія» Жуль Верн. Для мене Аберфайль – це метафора історії, в яку мені хочеться проникнути. Я проникаю в той мій Аберфайль невідомого і в історії, і в людських душах”, – ділився з нами своїми міркуваннями Пан Роман.

Якщо на його столі не лежить новий рукопис – Іваничук відчуває дискомфорт. Але почувається він молодим і здоровим. І, як нам здалося – це дуже схоже на правду. А ще склалося враження, що містичність його останньої книги далеко не випадкова. З неприхованою гордістю творець історичних романів нам розповідав про своє чаклунство: про вміння відганяти грозу й негоду, про дар передбачення майбутнього.

Лінгвісти на різні способи трактують етимологію слова «мольфар». Але чи то чаклунство є пов’язане з мовою, чи з молитвою – для здійснення магічної дії потрібна МОЛЬФА. Мольфа – це «заговорений» чаклунський предмет, з допомогою якого віщує, відвертає грім, хворобу, чи злі сили мольфар. Такою мольфою для Романа Іваничука є колись давно і дуже вдало виміняна у незнайомця мосяжна бартка, в якій він із першого погляду впізнав її мольфарську приналежність. Тепер письменник нерозлучний зі своєю мольфою у кожній мандрівці… а у його глибокому погляді, поставі й здатності переконувати – й справді є щось містичне…

На завершення нашої зустрічі в Королівській трапезній Роман Іваничук поділився своїм останнім віщуванням. З допомогою своєї «заговореної мольфарської бартки» до нього прийшло провидіння:

У році 2015, у СЕВАСТОПОЛІ
відбудеться НОВИЙ НЮРНБЕРЗЬКИЙ ПРОЦЕС,
але тапер вже над РАШИЗМОМ і президентом Росії.

Чи справдиться пророцтво МОЛЬФАРА?

Прочитано 96 разів
Богдан Котюк

Bohdan Kotyuk

Musical composition

Галерея зображень

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається