Скільки себе пам’ятаю ці два поняття в нашому календарі стояли поруч:
Жіноче свято і Шевченківські дні
Наше останнє Леополійське засідання відбувалося якраз напередодні чотирьох вихідних, які цього року визначив уряд для всенародного святкування. Але для нас справжнє свято – це звичайна середа! А якщо вона незвичайна бо:
- урочисто приймали 35-го ротарійця до лав РК «Львів-Леополіс» – ним став Ігор Кондрацький, який достойно пройшов усі процедури Леополійського відбору;
- на передодні Жіночого свята зі столиці світового жіноцтва (м.Париж :)) прибула на засідання Леополіса наша єдина Почесна членкиня, а за сумісництвом неперевершена DIVA Уляна Чайківська;
- зрештою – саме на цю середу випав 54 день народження нашого Президента-номіні Михайла Зарічного, а це теж надзвичайно символічно: адже Клубне «Многолітня» на свою честь від вислухав через телефон аж у Флориді.
Були часи, коли 8 березня був робочим днем офіційно, а неофіційно всі знали, що на праці чи науці буде зайва нагода просачкувати і при цьому ще й повеселитися. Тоді ніхто не мав зеленого поняття про гендерну політику. Однак – у громадському транспорті хлопці і навіть сивочолі достойники поступалися теплим крісельцем не лише немічним бабусям з паличкою, але й сповненим енергії жіночкам і дівчатам. Так вже воно є з тією гендерністю, що вона в основному вимірюється процентами, а не спонтанним захопленням прекрасним і шаною материнства.
Зрештою, шана й до найвеличнішого зі символів української нації – Великого Кобзаря – теж стала досить кон’юнктурною. Ось тут і спостерігається певна тенденція до єднання ідей фемінізму зі Шевченківським свободолюбивим духом в єдиний комплекс. Не скрию, що поштовхом до цих спостережень стали 4 святкові дні, в які можна було спостерігати багато суспільних матеріалів для аналізу.
Що Шевченко в різних країнах світу асоціюється перш за все з футболом, для мене (як і для більшості з нас) давно вже не є секретом. Правда, останнім часом вже й Андрій відійшов на маргінес. Але тепер я спостеріг ще одну сумну тенденцію: не лише знецінення Шевченківської літературної й мистецької премії, але й повну відсутність у молодого (може швидше – недовченого) покоління інформації про саму постать Кобзаря. В одному з телеінтерв’ю якийсь молодик його навіть гетьманом охрестив! Що в свою чергу є свідченням (навіть в умовах засилля табачниківської пропаганди) значних суспільно-історичних перетворень у нетрях національної свідомості.
У старі радянські часи й слово гетьман бояв би ся вимовити. Тоді, правда, були свої авторитети. І один із них – це Валентина Шевченко, яка зуміла на комуністично-урядовому рівні поєднати прагнення всього “свободолюбивого” жіноцтва до влади зі спадковою причетністю пролетарсько-ремісничого походження свого прізвища до символу нації – Великого Тараса. Тепер у моді (для владних структур) голуба кров і знать як соціальний статус. Може саме тому в ці дні вулиці Львова обвішані Королевською?
І все ж Україна – це не тільки благородство, але ще й краса жіноча, дух свободи і Шевченко. І не стануть цьому на заваді жодні Колесниченки – навіть, якщо такий собі звичайнісінький уманський хам Вадим. який у минулому був і працівником стадіону, і агрономом, і комсработніком (пролетар по крові), а тепер – юрист і перший регіонал (знать за покликанням). Ось лише морду йому у виховних цілях вимушена була бити може трохи й надто емансипована справжня українська femen-star Олександра Шевченко.
Але чи варто її за цю витівку аж надто соромити? Адже саме до наслідування своїми діями і вчинками цариці Есфір у боротьбі з перськими поневолювачами 8 березня 101 рік тому закликала все жіноцтво Клара Ейсснер–Цеткін разом зі своєю соратницею Розою Люксембург. А що єврейське свято Пурім на сучасний лад у ці святкові дні стараннями Савіка Шустера і Євгена Кисельова декілька разів було тиражоване в нашому телепросторі – це справжнє завоювання української демократії, яку започаткував Великий ТАРАС ШЕВЧЕНКО.
