Останній дзвоник

Мабуть, кожен президент клубу хвилюється, коли перший раз доводиться йому дзвонити у клубний дзвоник, закликаюючи тим самим членів клубу до засідання. Парадоксально, але ротарійський рік минає як одна мить і тоді в кінці червня для президента приходить час останнього дзвоника...

Цей рік став роком великих випробувань для нашої держави і нашого народу. Ці випробування продовжуються і дотепер, адже фактично нам нав'язано підступну війну.

Коли говорять гармати - музи мовчать. Я скористався перемир'ям, оголошеним у кінці червня Президентом України, щоби останнє засідання Ротарі Клубу "Львів Леополіс", на якому я головував, присвятити мистецтву.

І ось 25 червня у Палаці культури імені Гната Хоткевича останній ротарійський дзвоник задзвенів у супроводі добре відомого всім нам гітариста Андрія Бадюка, скрипаля Мирослава Сори та інших музикантів. Андрій не випадково взяв назву "Bluesmarket" для свого гурту - він чудовий блюзовий гітарист і мені було особливо приємно зіграти з ним "Міський блюз", який я придумав два роки тому...

Андрій ще неодноразово виходив на сцену. Зокрема, він забезпечував музичний супровід для деяких текстів. Наприклад, я попросив його зіграти у розмірі 3/4, коли читав свою жартівливу версію перекладу вірша Віслави Шимборської "Liczba pi": на відміну від оригіналу, де у текст вплетено цифори десяткового розкладу числа π=3,1415926535..., я використав десятковий розклад числа 1/3=0,333333333333...

На концерті прозвучали деякі мої нові тексти, зокрема, дещо формальний вірш "На тему Емета Вільямса". Просто я завважив у залі авангардного львівського поета Івана Лучука і подумав, що йому це може бути цікаво. (Лучук - доктор філологічних наук; у своїй дисертації він тричі цитує мою книгу "Вербалізація верболозу" - все ж не марно я її писав...)

Продовжуючи лінію перекладу, я виконав дві ностальгійні речі Булата Окуджави з українськими словами. Мені допоміг молодий львівський гітарист Андрій Метелля - він солює у гурті "Соло дощів".

Чудовий скрипаль Мирослав Сора, якому акомпанувала пані Анна, зіграв низку моїх мелодій. Одна з них - мелодія "Пісні про Львів Леополіс" - звучала на початку і наприкінці концерту. Простими словами і нехитрою мелодією (добре, що видатні музиканти з нашого клубу проявляють ротарійську толерантність і не надто мене критикують) я хотів у пісні передати свої щирі думки про клуб "Львів Леополіс":

Тут зібралися я і ти
Для єдиної, друзі, мети -
Щоб служінню громаді віддати свій хист.

Я також прочитав на концерті одне з неймовірних оповідань, яке я присвятив нашому клубному гуртові "Трембітлз". Це ще одне оповідання на тему "Бітлз". Щоби знизити ступінь неймовірності тексту, я перед тим коротко оповів цілком реальну історію (її можуть підтвердити багато людей), як 25 років тому я співав з видатним співаком Іваном Козловським - він завітав на вечір, присвячений 175-річчю від дня народження Тараса Шевченка, і ми сиділи поруч, а потім співали. Колись напишу про це у своїх мемуарах.

Гаразд, ось згадане оповідання:

 

Репетиція

Приблизно раз на тиждень, найчастіше у вівторок, після роботи, у нас відбувається репетиція. Хоча ми домовляємося про проведення репетиції наперед, через невизначеність життя нам неодноразово доводилося приймати остаточне рішення у той же день. Як правило, втрясання всіх організаційних моментів бере на себе Роман (лід-вокал, гітара) - він спочатку телефонує до Мирона (ударні), який водночас йому каже і про Володимира (лід-гітара), бо вони разом працюють, - а вже потім Роман зв'язується зі мною (бек вокал, бас-гітара). У більшості випадків я погоджуюсь, хоча буває, що для цього доводиться жертвувати деякими важливими справами. Скажімо, одного разу я пропустив надурочне засідання, де зобов'язані били прийти усі керівники середньої ланки - я саме до таких належу. Розсудивши, що бос не помітить, що мене немає, я навіть не потурбувався послати на нараду (а це була нарада, як пізніше з'ясувалося) свого заступника. Та бос помітив і мені довелося оправдовуватися...

Все ж, не про той вівторок я хочу розповісти. У цей інший вівторок зателефонував Роман і сказав своє звичне "ну як?" Я моментально відповів "аякже!" і Роман сконтактувався з іншими учасниками гурту. Репетиція відбудеться у той самий час, у тому самому місці - на фабриці "Трембіта", у спеціально обладнаній репетиційній кімнаті.

Як правило, Роман туди мене підвозить. Отож я чекав на Романа у наперед обумовленому місці, недалеко від університету. Як завжди, Роман мав під'їхати на чорному "Форді". Тут варто сказати, що у мене проблеми з ідентифікацією марок автомобілів і я страшно боявся цей форд пропустити. Стурбований відносно довгою відсутністю машини, я телефонував Романові:

- Слухай, а "Нісан" - це "Форд"?

Роман заспокоїв мене, зіславшись на корки у цій порі дня. Я вдивлявся далі у повільний потік машин. Не минуло і 10 хвилин, як "Форд" пригальмував біля мене. Я сів на заднє сидіння, потиснув руку Романові, який сидів біля свого водія Славка, потім поручкався з Славком і, як звично, збирався сказати... Аж тут хтось відчинив задні двері з лівого боку і всівся біля мене. (Роман потому казав мені, що сприйняв цього чоловіка за якогось мого знайомого - хоча рідко, але буває. що я беру знайомих на репетиції.) Перш, ніж роздивитися, хто це, я все ж встиг сказати те, що збирався:

- На фабрику "Трембіта", будь ласка.

- Прошу дуже, - відповів водій і ми рушили. Аж тоді я почав придивлятися, хто ж це сів біля мене. Уся неймовірність цієї історії зосереджена саме у цьому моменті. Я придивився до людини ліворуч від мене. Цікаво, та як би ви відреагували, якщо би побачили те, що довелося побачити мені?! Ну добре, не буду затягувати - біля мене сидів, незворушно вдивляючись у міський надвечірній пейзаж, отже біля мене сидів, сидів біля мене, біля мене сиді-і-ів... не хто інший як власною персоною сер Пол Макартні. Я мало не підскочив.

- Sorry за таке вторгнення, Michael. - Пол подав мені руку, яку я шанобливо потиснув.

Пол (я вже зараз не пригадую, коли він дозволив звертатися саме так), поки ми їхали, швиденько пояснив ситуацію. Він розмовляв якимось дивним діалектом англійської мови, зовсім не тим, якого вчать у наших школах і університетах. Пол був зачарований Україною після свого київського концерту і вирішив приїхати сюди ще раз. Хтось у нашій столиці розповів йому про гурт "Трембітлз" і цікавість негайно скерувала Пола Макартні у Львів. Знайти ж нас у Львові було справою техніки.

За такими розмовами ми доїхали до фабрики "Трембіта", де, як я вже казав, відбувалися наші репетиції. На фабричній прохідній після неодноразових відвідин нас (крім Пола, ясна річ) уже знали в обличчя і нічого не питали.

- Він з нами. - Я кивнув на Пола. Старший дядько-охоронець нічого не сказав, але подумав тільки "А може це ви з ним, хлопці?" Він одразу впізнав, якого гостя сьогодні нам послала доля.

"До", "ля",... - це Володимир у репетиційній кімнаті підбирав на гітарі соло. Ми увійшли - спочатку я, треба ж було відрекомендувати Пола.

- Мироне, можна з нами сьогодні посидить...

- Нема питань. - Мирон на 99% запитань відповідає саме так.

З нескінченним сумом подумав я, що от зараз віддам Полові свою бас-гітару і робити мені тут буде нічого. Піду собі тихенько і десь вип'ю з туги чарку у найближчому барі. Та Пол усміхнувся, нагадав мені, що він шульга і струни у його гітарі мають бути переставлені згори донизу. Ні, він не буде чекати, доки це зроблять. Йому цікавіше зіграти на чомусь іншому - він на момент обвів очима нашу невелику компанію - на роялі, скажімо. Останній цілком могли би замінити клавішні.

На щастя, клавішні у нас були, вони залишились після безуспішної спроби знайти клавішника. Володимир швидко підімкнув їх і Пол, взявши вступний акорд, оголосив:

- "Hey Jude"!

Ми дещо осудливо подивилися на нього, адже керує репетицією у нас Роман. Перед ним на пюпітрі у папці - слова і акорди усіх пісень і він каже, що і коли співати. Та Роман жодним своїм виглядом не показав, що щось не так, а лише поцікавився у Пола, чи потрібні йому слова і акорди. Тут уже осудливо подивився Пол.

Після "Hey Jude" ми зіграли "Mrs Vanderbilt", де Мирон продемострував неабияку віртуозність, за що одержав Полову похвалу. А після "ho, hey ho!", піддавшись усезагальним веселощам, несподівано виконали "Ой, смереко!" Треба сказати, що Пол знав усі слова...

Після добрих двох годин грання я почувся неймовірно стомленим. І не тільки я. На правах господаря, Мирон запропонував на сьогодні завершити, а перед тим, як розійтися, завітати у його кабінет.

У кабінеті, слідуючи усталеній традиції, ми частувалися напоями з Миронового бару. Текла некваплива бесіда ні про що, а в душі звучала щойно зіграна музика. Коли Пол вийшов з кабінету (кожен з нас, зрозуміло, іноді виходив ненадовго...), ми переглянулися і одностайно вирішили запропонувати Полові Макартні грати у нашому гурті. Чомусь вирішили, що я маю сказати це йому.

Та Пол все не повертався. Минуло півгодини - і тоді я зрозумів. Подивився в очі Миронові і сказав:

- Він пішов ... він пішов по-англійськи, Мироне.

- Яка прикрість! Я ж навіть не встиг його тут сфотографувати! Хто ж тепер повірить, що це все відбувалося насправді?!

- Я напишу про це оповідання, - заспокоїв його я.

І написав.

Отаке оповідання - а у його реалістичність хочете вірте, а хочете - ні.

Доцент Юрій Іщук з Львівського університету допоміг мені у проектуванні текстів і зображень на екран. Все ж, дещо не спрацювало і деякі gif-файли візуальної поезії не відобразилися адекватно. Передаю їх тут.

Кольорова афіша, професійне освітлення та звук - це все стало можливим завдяки невтомному Ігорові Мартиненку. Дякую, Ігоре, за все! І дякую всім, кого згадав вище.

Користуючись нагодою, дякую також усім, хто зміг прийти. Для тих же, хто не зміг, маю обнадійливі слова: до нових зустрічей!

Відео з концерту дасть змогу створити про нього враження.

"В горах Карпатах"

Прочитано 208 разів

Медіа

Детальніше в цій категорії: « Візит Губернатора Творчий звіт »

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається