Від сина до батька

За статистикою Німецького посольства у Москві
в період 1932 – 1933 роки населення України
зменшилося на 10 мільйонів жителів.

 

Уже вкотре 24 листопада на знак солідарної пам’яті про жертви геноциду Українського народу, яким усе прогресивне людство визнало ГОЛОДОМОР 32 – 33 років, ми запалимо свічки на своїх підвіконнях. Минуло 80 років. За цей час відбулася природна зміна поколінь. Але навіть у Львові, який у 30-х роках не входив до Сталінської антилюдської імперії-тюрми народів, усе ще живе півтора сотні очевидців Голодомору. Вони на той час ще були дрібними діточками. Ціною неймовірних зусиль і страждань їх батьки, рідні, чи просто добрі люди – зуміли зберегти ці чисті дитячі українські душі. Вони мешкали на Подніпров’ї – в тому краю, що славиться на всій планеті найкращими чорноземами, у славній Європейській житниці, де хліб росте і колоситься навіть, якщо його ніхто не доглядатиме…

Про цей геноцид кожен із нас вже чув неодноразово, але без хвилювання й сліз, без гіркого болю ще і ще раз співпереживати ці історії виживання українців є неможливо.

Не було практично жодної довшої бесіди у нас із моєю тещею Ольгою Прокопівною Бистрицькою-Криворучко, щоб вона не згадала як у 32-му році її батько Прокіп Бистрицький поховав у козацькій землі обох своїх синочків – молодших братиків моєї тещі. Не було такої спільної родинної розмови, щоб Ольга Прокопівна не згадала, як і сама вже повинна була замерзнути, бо була цілком знесилена від голоду, але її порятував і відігрів на печі сусід.

Кожна така історія є своєрідним продовженням нашого Клубного проекту «Від батька до сина». А може – й навпаки?.. Від сина до батька, чи матері?

Саме так ми на Клубному засіданні 14.11.2012 сприйняли відео-розповідь світлої пам’яті Пана Сергія Мартиненка про своє дитинство і порятунок від голоду у заможному українському селі Васильківського району, що на Київщині. Дідусь Ігора Мартиненка був справжнім господарем – за що совєти охрестили його куркулем, а набуте багаторічною працею добро відібрали. Відібрали геть усе до останньої зернини й бурячини у коморі.

Пан Сергій Мартиненко останнім часом усе частіше хворів і навіть… – майже осліп. Про свої тривоги й важкі переживання з приводу боротьби за батькове одужання наш побратим Ігор часто ділився на Клубі. Трагізм ситуації посилився разом зі смертю Ігорової матері. Леополієць Мартиненко все ще намагався організувати Клубну зустріч зі своїм батьком у рамках нашої програми «Від батька до сина». Ці спроби тривали місяці, але зустріч щоразу з приводу слабкого здоров’я Пана Сергія Мартиненка відкладалася.

І ось ми зустрілися… Але Пан Сергій до нас вже промовляв лише з екрана комп’ютера. Він промовляв до нас із вічності. Говорив своєю ідеально чистою – навіть, літературною! Київською говіркою. У кожному слові вчувалося, що це була справжня ЛЮДИНА – інтелігент і представник української еліти, яку не зламали ні голод, ні поневіряння світами, ні Башкирський край, де він працював у металургійній галузі, де зустрівся зі своєю дружиною і де народився його син Ігор. Батько нашого Леополійця-побратима розповідав про своє життя, про Голодомор 32 – 33 років… А його син Ігор ледь стримував гіркі сльози…

Так. Ми змогли зайвий раз переконатися: серед Леополійців випадкових людей нема. Від Пана Сергія ми почули розповідь і про його батьків, і про час, який жоден українець не має права не знати й не досліджувати цих трагічних подій. Це була щира сповідь вдячного сина перед пам’яттю батьків.

Дякуємо і ми – Леополійці – Ігореві Мартиненку за цю незабутню зустріч зі свідком ГЕНОЦИДУ. Дякуємо і віримо, що й сини Ігора понесуть цю пам’ять у наступні покоління.

Прочитано 94 разів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається