Від Батька – до Сина: родина Кулиничів

Субота, 22 грудня 2012;

Тарас Баран

Чи може бути в Ротарійсько-Леополійському дружньому колі на засіданні протягом майже двох годин така атмосфера, щоб протягом навіть короткого часового простору розмови не коментувалися жартами, сміхотворними дотепами, тощо…?

Можливо!!!

Якщо присутні бездоганні оповідувачі,  високоповажні гості,  а ще БАТЬКИ одного з наших побратимів-одноклубників Мирослава Кулинича, які з великим пієтетом утвердили (діючу протягом трьох років) клубну програму «Від Батька до Сина»,  - Василь Кузьмич та Римма Олександрівна.

З побажаннями у здоров’ї  відзначити брильянтове весілля батькам Мирослава (золоте вже святкувалося) та очікуванням подальших зустрічей, леополійці з приємністю згадували та обмірковували розповіді гостей….!

Богдан Котюк

Пізнати себе.

Усе життя людини – це шлях до пізнання. Спочатку дитя пізнає довколишній світ. Згодом – перед кожним постає питання: а хто ж я? Юнацтво – це перший крок до пізнання внутрішнього світу людини і занурення у сферу почуттів. Чи був би цей шлях природнім і прогресивним, якби не наші батьки? Адже саме завдяки батькам, які навчають і виховують – ми пізнаємо традиції, культуру й історію, осягаємо сфери міжлюдських стосунків та природу існування особистості в суспільстві. Історія Мауґлі, яку розповів світові Редьярд Кіплінґ, є лише зайвим тому підтвердженням.

Наскільки вагомим і значущим для нас – Леополійців – є пізнання своєї історії, традицій і збереження духовної спадщини українського народу найкраще свідчить вже декілька років проваджена в Нашому Клубі програма «Від батька до сина». Одним із нас пощастило віддати шану своїм батькам, представивши їх у ролі спікерів нашому добірному Клубному Товариству. Інші зі смутком і жалем вимушені лише констатувати невмолимість і невідворотність кінця життєвого шляху людини в земному існуванні.

Але є серед нас і обранці долі, які виховуючи онуків, усе ще радіють із можливості спілкуватися зі своїми батьками. Одним із таких (luckyman!) є наш новообраний Президент-номіні 2014 – 2015 Мирослав Кулинич. І гріх би було йому цим не скористати. Отже, на засідання, що відбулося в середу 5 грудня 2012 року в ролі почесних доповідачів було запрошено його батьків – Панство Кулиничів. Це був хрестоматійно показовий урок, на якому основними фігурантами були долі живих учасників історичних перипетій українського народу – тих драматичних (а дуже часто й трагічних!) подій із нашого ще зовсім недалекого минулого. Минулого, яке в цілком мирний і щасливий спосіб привело до проголошення Державної Незалежності України в 1991 році.

Історія цієї родини – це невигадана і некон’юнктурна версія єднання в любові двох старовинних українських родів, єднання представників двох колишніх імперій: цісарської зі заходу – і царської зі сходу. Це приклад еволюційного розвитку та закладеного в нашому народі на генетичному рівні прагнення до знань, цивілізації; устремління до високих естетичних ідеалів як Західно-Українського селянства, так і трударів робітничо-промислового Півдня України.

Пан Василь Кулинич змалку відзначався самостійним характером і творчим мисленням. Він усе життя в пошуку нового і незвіданого, у прагненні до вдосконалення, у будівництві й винахідництві. Ці риси стали підставою для довготривалих і настирливих спроб віднайдення свого шляху до Львова, мало не як до Центру Всесвіту. На заваді Василеві не стали ні голод, ні нужда, ні постійні небезпеки, ні війна, ні «визволителі». Він завжди прагнув до ясного й чистого світу. Цей світ Василь Кулинич знайшов у Львівській медицині, де зробив велику й успішну кар’єру. Але й тепер – вже на пенсії – Василь Кузьмович не перестає майструвати. А душею – він завжди у своєму саду, де його винаходи розквітають квітами й рясніють безліччю плодів.

Юність Пані Римми пройшла в містах Причорномор’я та Західного Сибіру. Її рід своїм корінням сягає сподвижників гетьмана Івана Мазепи і навіть далі – в глибини 17 століття – у часи діяльності полковника Канівського полку Війська Запорозького Юрія Голуба, який був донатором козацького Межигірського монастиря та одним із фундаторів Києво-Могилянської Академії. Видно – спрацювала генетика. Пані Римма завжди була активісткою. Вона – скрізь перша. Свого життя поза містом і роботою в колективі Римма не уявляла. Але була й одна велика мрія: потрапити до культурної Мекки українського народу – до Львова, про який навіть попри всю комуністичну пропаганду на Східній Україні розповідали легенди. Це горде і старовинне Місто Лева для Пані Римми було ідеалом і, водночас, недосяжним (як для промислового Південного Сходу України) еквівалентом європейського цивілізаційного стандарту. Її життєва дорога до ясного й чистого світу теж привела до Львівської медицини.

Знайомство майбутнього подружжя Кулиничів відбулося на «політичному ґрунті»! Активістку і посла зі Східної України комсомолку Римму органи нав’язували стежити в інститутському студентському середовищі за «неблагонадійним» сином куркуля Василем Кулиничем. Ця історія завершилася цілком неочікувано, бо на третьому курсі студентка Римма народила сина Мирослава.

Чи при такому міцному і генетично вмотивованому устремлінні роду Кулиничів до Львова як міста науки, освіти, культури і національних традицій міг наш побратим Мирослав прийти до якогось іншого поза «ЛЕОПОЛІСОМ» Ротарі-Клубу?

НІ, ні і ще раз – ні!

Це заперечення не викликає жодних сумнівів. Ідеологія існування, розвитку й діяльності РК «Львів-Леополіс» в тому й полягає, що за кожним із нас є глибока, правдива й переконлива історія нашого народу, є дотримання й примноження традицій. Леополієць – це той, хто усвідомлює далеко не просту місію Нашого громадського об’єднання в сучасному світі, хто відчуває особисту відповідальність за виховання наступних поколінь громадян України. Це наше спільне усвідомлення якнайкраще розкриває Клубна програма «Від батька до сина», яка кожен раз у новому й неповторному аспекті допомагає нам розкрити суть вічного питання людства:

ПІЗНАТИ СЕБЕ.

Прочитано 368 разів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається